Про український стиль і українську хату

Про український стиль і українську хату Гр. Коваленко Київ: 1912

Гр. Коваленко.

---

 

ПРО УКРАЇНСЬКИЙ СТИЛЬ

І УКРАЇНСЬКУ ХАТУ.

 

---

---

 

КИЇВ — 1912.

 

---

Одбитка з журналу „Українська Хата“.

---

 

Друк. Акц. О-ва „Петра Барського у Київі“

 

I.

 

Вступне слово.

Чому так сталося, що питаннє про український стиль лиш останніми роками вийшло на верх і почало розроблятися, — се питаннє само по собі цікаве. Не будемо тепер на йому зупинятися довше, лиш згадаємо, що ніякі зовнішні перешкоди не забороняли розробляти український стиль, отже сталося так, як мусіло статися: перешкоди в нормальному розвою нашого народу відбились й тут, в сфері, здавалось би, далекій од всякої злободневности і політичних тенденцій. Руїна в одній сфері несла з собою руїну і в инших, руйнувала народню культуру і народний стиль. Се була разом і руїна народньої праці, продукції, виробів, ремесла, — отже народних здобутків.

Воскресити народний стиль — се значить воскресити народне артистичне життє, а разом і народне придбаннє.

Стиль в мистецтві, у всяких виробах кожного народу органично виходить а) з характеру місцевої природи, окруження; б) з народньої (расової) вдачи, смаку і дотепности; в) з рівня і типа культури; г) з матеріялів, уживаних до будівлі І виробів; д) з культурних зносин з сусідськими народами. Розвій стилю, як бачимо, підлягає усім тим впливам, що й культура взагалі.

В отсій статті я не буду розглядати докладно усіх тих факторів окремо, як не буду розглядати з усіх боків питання про український стиль: се питаннє занадто широке для журнальної статті. Читач тут знайде уваги про де-які части тієї великої справи, — правда, про части, менше досі освітлені иншими дослідувачами.

Характер місцевої природи стає першим і головним чинником (фактором) у витворенню стилю. Чи має народ перед очима рівний степ або пустиню, чи перед ним здіймаються гори, провалля; чи може темні ліси, бори, — від того в значній мірі залежатимуть створіння рук людських, а в першій мірі — будівлі, як се побачимо далі.

Що-ж до племенної (расової) вдачи, смаку і дотепности народу, то дуже трудно сказати, що тут треба зачислити до впливів инших факторів, а що саме належить справді до органичних відзнак самого народу. Певно лиш, що народи мають не однакову вдачу, смак і хист, не однаково розуміють красу. Згадаймо наприклад, що словянські народи усі пішли від одного давнього пра-словянського народу, отже виробили мови, що відзначаються або короткозвучністю (як мова чеська), або відчувають ухом своїм милозвучність повноголосої музикальної мови.

Рівень культури кладе виразну і певну ознаку на всі вироби людські. Від того залежать матеріяли і струменти, і перше за все — будівля. Коли в часах первісних, архаїчних, людина насипає в степу високу могилу, як памятник і олтар, аби вона панувала над рівним степом, то в часах пізніших людина там збудує високий храм, щоб летів вгору, перемагаючи рівну лінію горизонту.

Народня культура і стиль підпягають певним впливам инших народів, особливо більше культурних. Тут ідуть широкою течією так звані культурні позички, наслідування. Вони міняють самий рівень культури молодшого народу, міняють матеріяли, уживані до роботи. Згадаємо, що тож колись Греки навчили нас робити муровані церкви, виводити склепіння (своди), ту важну часть будови. Живий народ, що не втратив своєї творчої сили, що не йде на погибель, а розвивається вільно, — той народ не тільки нічого не тратить од таких позичок, а ще більше зміцняє ними свою рідну культуру, перетворяє добре чуже в своє рідне, до свого смаку, хисту і потреб. Так колись виробився стиль Византийсько-Український, Византийсько-Московський, Византийсько-Вірменський; так пізніше (в часи Гетьманщини) ми бачимо український бароко, а тепер бачимо український модерн.

Я. Аренберґ, що колись писав про се питання, каже „ніколи не треба забувати, що форми не вигадуються, а розвиваються з тих, що єсть, отже вся вага лежить не в тому, що звідки позичено, а в здатности до оброблення, перетворення, присвоєння“.

Перше, ніж учені люде розберуть, що належить до якого стилю, — вже один погляд на характерні вироби якогось народу дає пізнати стиль того народу. Кожний, напр., зразу впізнає малюнки і барельєфи Єгиптян і не змішає їх з виробами Асірійців, хоч вони належать до того ж часу. Се значить, що єгипетські, як і асірійські вироби мають виразні ознаки стилю; бо коли б вони їх не мали, — не було б так легко: їх впізнати поміж виробами инших народів.

Українську хату, село, одежу ви пізнаєте без помилки всюди на світі; се найбільше помічали ті україніці, кому доводилося проживати у чужих сторонах. І не тільки хату, село, одежу, — легко можна впізнати і наші килими, миски, деревляні вироби. Се все визначає, що українські вироби мають на собі виразні ознаки стилю.

Стиль жиє і розвивається, поки жиє народ, і лиш тоді можна вважати стиль завершеним, коли сам народ перестав жити, або пішов на цілковитий упадок. Нові, чужі народи ще краще помітять властивости стилю такого зниклого народу: з боку видніше. А ми самі, живучи серед українського стилю, мало його помічаємо, бо ми серед його зросли; так один казав, що він прожив вік і не знав, що завжди говорив прозою…

II.

 

Стиль і природа.

Величнє вражіннє чинять у Єгипті піраміди, близько старого Мемфиса, на краю пустині, над тихою течією великої ріки, над плавнями Дельти, що простяглась до самого моря. Усе там рівне, плескувате, панує лінія горізонтальна, — аж око втомлюється від неї. І лиш оті величні будови перемогають рівнину, здіймаються як гори, свідчать про величність і міць людської праці. Окрім пірамід, стояли ще там дуже високі обеліски, як тополі, як мінарети часу пізнішого.

А чому ж Єгиптяни не будували таких пірамід коло другої своєї столиці, у Верхній Країні, коло великого міста Теби (Фіви)? Бо там гори обступили долину ріки, — і що було б там з пірамідами? Їх було б мало помітно на фоні гір. Вони не робили б там особливого вражіння, не мали б величнього вигляду. Бо хоч які високі піраміди, а вони все ж ніщо, рівняючи до справжніх гір, хоч й не дуже високих.

І там, біля Теб, були царські гробниці, та не в пірамідах, а просто в горах. І там були пишні будови, але то були храми з масою правильних ліній.

Думку сю висловлює і відомий геоґраф Е. Реклю, зазначаючи, що одміни в характері будови у Нижньому і в Верхньому Єгипті залежали од характера місцевости: тут — рівна пустиня, там — гори.

Як Нижній Єгипет, так Месопотамія (Межиріччє) уявляє з себе велику, низьку рівнину. І там простодушні діти пустині, кочовники у давні часи бачили дуже високу будівлю, так звану башню Вавилонську, що — здавалося їм — мала намір досягти неба. І там люде осмілились перемогти приниженість рівнини, піднестися над нею високо. У Месопотамії були оттакі „башні“ не в самому Вавилоні, а й по инших місцях; то були так звані зіґурати, семи-поверхові будівлі.

Прославлена поетами природа Геляди (Греції) сама по собі, без культури, досить дика і непривітна. Усюди — скелі, бескиди, провалля. Велетні — тітани, — нелюдські сили, — накидали, нагромадили оте дике камінне, скелі, і тільки з перемогою прихильних до людей світлих богів природа заспокоїлася. Описаний у народних переказах ціклоп Поліфем, велетень з одним оком на чолі, єсть, як догадуються, образ вулканичної сили з огняним оком-кратером.

Як тітани суть образи дикої сили природи, так світлі боги Олімпійці суть образи творчого, культурного духа людського.

Величезні маси дикого каміння, то голого, то вкритого темними лісами, лежали у фантастичних, поламаних лініях, як величезна руїна, свідок колишньої велитенської боротьби нелюдських сил. Суворі, дикі лінії, суворі тона. Чи в верховині Олимпії, чи в гірській стороні Аркадії, чи перед похмурим і грізним Тайгетом, або в каменистій Атиці, — усюди чоловік бачив суворі маси, провалля, темні ліси, верховини, шпилі, І почував себе таким малим і слабим.

Отже то була раса з великими творчими силами, і вона опанувала природу своєї країни, витворила славну культуру.

Будуючи хоч яку величню, пишну будову, не було що й думати про те, щоб перемогти, перевисщити оті природні верховини, щоб з ними змагатися: усякі спроби в тому напрямі здавалися б творами піґмеїв. У чомусь иншому треба було шукати перемоги, — перемоги над дикими, кривими лініями природи. І вона була знайдена — у білому мармурі і в дуже простих, прямих лініях грецького храму. Гляньте на ті храми: не летять вони вгору, не мають більше одного поверха, не мають шпилів, башт, бань; тільки бачимо рівні, горізонтальні лінії покрівлі і карнизів, і рівні ряди стовпів (колон). Око відпочиває і втішається на тих простих (прямих) лініях, на привітній плямі білого мармуру. Се була очевидно перемога людського дотепу і праці над дикою природою.

Відомо, що Греки зпочатку позичали культуру від давніх народів Месопотамії і Єгипту, училися в їх. Про се знаємо й від самих Греків, про се свідчать і тисячі инших свідків, особливо археольоґичних. Отже Греки не схотіли в себе будувати високих храмів, як зіґурати, ні чогось подібного до обелісків.

Широка без краю, рівна од моря і до моря країна наша лиш де-куди перерізана смугами річок, балок. Горізонтальна лінія панує всюди, аж гнітить, аж обридає. Як казав поет:

„Кругом — поле, як те море
 Широке синіє.
Чумак іде, подивиться,
 Та й голову схилить.
Чабан в ранці з сопілкою
 Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє“…

Чорна земля, часом укрита зеленим килимом, або жовтіє житом-пшеницею, або знов — поорана, чорним порохом покрита (а в нашій стороні хліборобство було вже й за бронзової доби).

Залюднили сю країну наші люде і завели тут свою культуру, і з того часу хатка привітно і втішно біліє серед чорного степу, і біла церква вознеслася високо в гору, і висока тополя її доганяє, ломаючи скучну лінію горізонту.

Хату наш чоловік будував (як і в Греції) просто, з найменшими втратами. За те громадську будову — церкву, у нас,

Церква в с. Плішивці на Полтавщині

як і колись у греків, люде хотіли будувати пишно, гарно, щоб вона відповідала в найбільшій мірі народньому смаку, підносила духа. Тільки у нас уже не панувала одноповерхова будова храму, не панували й горізонтальні, взагалі прості лінії. Наше око вимагає, щоб величня будова була неодмінно висока, летіла до неба, перемогала приниженість рівнини. А без того для нас і храм — не храм.

Та й наша країна не вся лежить у степу, не вся рівна: живуть наші люде і в горах — Карпатах. Можна помітити, йдучи з степу в гори, що і церкви стають нижщими. І там, у горах, наші церкви мають таку саму загальну конструкцію, мають таке саме число поверхів; тільки кожний поверх там наче не виріс, і через те загальна висота церкви менше, ніж у степу. Та се й зрозуміло; у горах не було потреби перемагати горізонтальну лінію, а змагатися з природними верховинами було годі.

Церква в с. Бутлі на Бойківщині.

Се все говориться про звичайне, орґанично звязане з народом, у чому виявляється смак народній. А часто стріваються й винятки, позички, ще не перетворені на наш лад, не пристосовані до місцевого смаку і потреб. Напр., бачимо у Суботові храм, збудований за часів Богдана Хмельницького, що дуже відріжняється від звичайного типу українських храмів. Так, знов, грецькі майстрі будували у нас храми у чисто-византийському стилі, і лиш пізніше ті храми (напр. Св. Софія у Київі) перероблено на наш лад.

Те ж саме доводиться сказати і про колір. У нашій стороні, де земля чорна, але і землі досить, люде вподобали для будівель найбільше білий колір. Ми звикли бачити наші хати білими, і не тільки хати, а й церкви, хоч біла фарба для дерева єсть одна з найдорогших і „непрактична“.

Той самий білий колір ми добачаємо і в одежі: біла сорочка з широкими рукавами, подолками, прикрашена орнаментом (здебільшого червоним) цілком відповідає білій стіні хати з коліровими (здебільшого червоними) лиштвами, обводками коло дверей і присьби, так само, як в убранні маємо червоний пояс і намисто. Оті червоні обводки на хаті робляться з паленої охри або мумії.

Цікаво, що і в стародавніх хатах-землянках, часу передісторичного і початку історичного, стіни білилися і мали червоні прикраси, як се видно на шматях глиняної обмазки, знайденої при роскопках.

У такій стороні, як наша, де земля чорна і буває чорна-ж курява, — білий колір сорочки і хати не легко піддержувати, сей колір тут „непрактичний“. А про те, поки держалася стара народня культура, — держався і білий колір сорочки, не схованої наспід, а видної і прикрашеної орнаментом. У Московщині зовсім не було звичаю носити білі сорочки, або білити хати. (Я тут кажу про властиву Московщину, а не про землю Новгородську, де культура складалася під иншими впливами, під сильним впливом Київщини).

В якій мірі місцевість впливає на стильний колір, можна бачити і з сих прикладів, У Китаї („властивім“ Китаї) люде люблять синю одежу. Синій „кубовий“ колір, — „холодний“, як кажуть малярі, здається гарним у тій стороні, де буває звичайно душно, сонце пече, земля не чорна, а жовто-червона („гарячий“ тон). На такому фоні темно-синя пляма виглядає принадно, як пляма густої тіни.

У Китаї хоч і душно, а про те не сухо і зелені багато. В иншій же душній стороні, Аравії, маємо спалену сонцем світло-жовту пустиню; води там дуже мало, а через те мало й зелені. У тій стороні зелена пляма здається такою милою, радісною, втішною. Через те зелений колір там став коліром відради, втіхи і надії, — коліром святого прапора Магомета. Араби понесли свій прапор всюди, де вони розселилися, хоч-би і в сторонах не пустинних, не спалених сонцем, не вбогих на зелень. Та се вже звичайна річ, що спільні ознаки, виробившись і зміцнившись серед якогось народу, у якійсь стороні, вдержуються потім довго і в нових сторонах, куди той народ переселяється; особливо, коли сі ознаки стали реліґійними святощами.

Із того всього, що ми переглянули, добачаємо, що народи, витворюючи стиль, не наслідують природу, а доповняють її, творять здебільшого те, чого бракує в тій стороні, що найбільше миле для людського ока.

Можемо зробити де-які висновки і про український стиль. Так, бачимо, що в будівлях (хати, церкви) загально подобався білий колір, не зважаючи на матеріял, з якого що будовано. Білий часто був не прикро-білий, не крейдяний, а такий, як наша біла глина, як просте білене полотно. На білому фоні робилися звичайно червоні орнаменти, прикраси, лиштви, — однаково, як на хатах, так і на сорочках. При білій сорочці маємо до того ще червоний пояс, намисто.

Ті самі колірі, білий і червоний, знаходимо і на прапорах українського війська у Слові о полку Ігоревім: „Чльленъ стягъ, бѣла хорюговь, чрьлена чолка, сребрено стружіє храброму Святьславличю“…

Звичайний, простий український рушник, хустка, намітка найкраще виявляють типові українські колірі.

Червоний колір є протилежний зеленому. На зеленому фоні садка червона пляма була б може занадто прикрою, а на білій хаті, що стоїть у зеленому садку (так саме на білій сорочці) червона пляма видає дуже гарно.

Помальовані зеленою фарбою віконниці чи лиштви на білій хаті були б несенітницею, бо зеленого коліру і так досить. Зелений колір гарний на траві, дереві, а на стіні білої хати зелені плями дають хаті вигляд сирої, гнилої, холодної. Навпаки, червоні і жовтогарячі („піджарі“) плями (мумія і охра) на білій стіні дають хаті вигляд веселої, сухої, теплої. Темно-сині плями швидке можна допустити, ніж зелені або цитриново-жовті з зеленими.

Коли б уся стіна хати була не біла, а „піджара“, як палена червона цегла або охра, то хата мала б вигляд занадто сухий, жорстокий і не чепурний („руда та погана“). Так саме нечепурний вигляд має стіна сіра.

У чисто-степовій стороні (біля Полтави і далі в Катеринославщині, Херсонщині), де води дуже мало, а спека велика, — там можна побачити стіни хат блакитні; так наче пляма річки або озерця виглядає оддалеку. У літню спеку така пляма втішна для ока. Блакитних хат не побачите у Черниговщині або у Переяславщині, бо там досить річок, болот і озер.

В осередку великого го́рода, де немає садів, а навкруги видно тільки камінь і залізо, — може були б придатні на стіні, між иншим, і зелені плями.

III.

 

Українсьна хата.

Мусимо признатися, що до останнього часу у нас не помітно було виразного наукового інтересу до української простої хати, її витворення, ознак і розвитку. Цікавилися більше руїнами замків, храмів, могилами, усякими „нахідками“ (монети, старі знаряддя, черепки і т. д,); збірали пісні, описували звичаї, обряди, навіть одежу. А проста, звичайна хата мало кого цікавила. Досить згадати, що у „Київській Старині“ за 25 літ зібрана сила матеріялу наукового з поля історії, археології і етнографії, — а про українську хату там майже нічого немає.

Тим часом українська хата єсть дуже цікавий, орґаничний утвір нашого народу, викінчений і типовий навіть у подробицях, звязаний з народно-реліґійним життєм, освячений обрядами. Се єсть утвір не менше типовий, характерний, аніж народня пісня.

Хто добре знає українську хату на всіх просторах, де живе наш народ, той знає, що всюди вона однакова в основних формах і плані. Хто жив, або ще краще — виріс у селянській українській хаті, той добре знає вагу кожної деталі, про які далі річ.

Хата буває завбільшки в один і в другий бік по 6 або 7–8 аршин, иноді й 9. До хати прибудовані звичайно сіни з коморою або хижою. Часто буває друга хата — через сіни і план її такий самий. Більші селянські хати були простим механічним звязком двох або трьох звичайних хат; коли хат дві, то ставляться вони через сіни; коли три, то дві — через сіни, а третя прибудована до одної з перших „глаголем“. У всякому разі, основною формою зостається проста хата, квадрат, котрий міцністю форми і плану показує на свою стародавність.

Хата з Переяславського повіту.

Чи робиться хата з дерева (рублена, або в „шули“ або в „ставню“), чи з очерету, лози, чи з землі, чи з дикого каміння, — вона все буває обмазана і побілена з окола і в середині, і вигляд має однаковий, незалежно від матеріялу, що з його збудована.

В хаті маємо передню стіну — чоло (чільна сторона), і в їй двоє вікон; одно передпічнє, друге — застільне. Друга стіна, що підходить до чільної, се — причілкова. На причілку маємо одно вікно, причілкове або покутнє. Воно ніколи не робиться посеред стіни, а все близше до кутка, до чільного боку. В новіщих та в більших хатах на причілку роблять і друге вікно; отже в старинних селах Переяславщини, Прилучини, Роменщини і по всіх українських повітах Черніговщини — немає звичаю робити на причілку більше, ніж одно вікно; і воно все робиться не посередині, а близше до чільного кутка.

Задня стіна (напільна) у старих хатах або зовсім не має вікна, або має одно вікно (напільне), звичайно менше від инших вікон, иноді — кругле (з одної шибки, вмазаної в стіну). У більших хатах, окрім напільного вікна, буває ще малесеньке віконичко — напічнє, але то буває рідко. У хатах понад Ворсклою у задній стіні звичайно зовсім немає вікон.

План хати з коморою у Полтавщині.

Четверта стіна — сінешня має двери з сіней і дірку для диму з печі.

В середині хати, попід чоловою стіною і попід причілковою ідуть лави з великих, довгих і важких дощок; вони положені на вкопаних у землю стовпах, нерухомі і належать скорше до будови, аніж до меблів. (Инша річ — ослін; він робиться на ніжках, його можна переносити, совати).

План хати з хижою у Полтавщині.

Лави сходяться на покуті (кут між чолом і причілком). Покуть — місце поважне і святе. Там ставиться на сіні кутя і узвар; там угорі стоять боги, світиться лямпадка або воскова свічка. Для самого почесного гостя місце — на покуті. Під час весілля там сидять молодий з молодою, а за ними в кутку світилка ставить шаблю молодого, потушивши об стелю свічки, приліплені до шаблі.

Біля покутя стоїть стіл, вподовж причілкової стіни.

Увійшовши з сіней у хату, маємо по один бік — мисник, полички, а по другий бік дверей — піч. Двері робляться близше до чола, через те для мисника зостається мало місця, а для печі багато.

Піч топиться од дверей, проти передпічнього вікна. Робилися давні печі (і тепер по глухих місцях робляться) так: ставилися дубові стояни, на їх клалися слижі, теж дубові; на їх з глини ліпився товстий припічок або черінь аж до сінешної і напільної стіни, а щоб глина зпереду добре держалася, иноді ставилася рубом широка дошка. Увесь той шар з глини завтовшки мав до 8 вершків. На йому робилася вже сама піч, склепіннє (свод) довге, що трохи не доходить до задньої стіни. Склепіннє ліпилося з крутої глини, на обручах, що потім вигорали. Передній вихід з печи — челюсти, трохи вузший, ніж сама піч. Челюсти стоять одступивши од переднього краю припічка вершків на 10–12. На передньому припічку ставиться комин; колись, не дуже давно, він заплітався і добре обліплювався глиною. Він високий, трохи не досягає стелі. Комин одним боком прилягає до сінешної стіни хати, там робиться дірка для диму (димарь); дірку закривають заткалом з ганчірок. Дим йде далі вгору по плетеній, обмазаній трубі, що зветься бовдуром. Бовдур стоїть аж на землі в сінях, а виходить поверх даху і має звичайно свій дашок, часом дуже гарно вироблений з дерева. На йому иноді ставили деревяного півня.

З того боку печі, що виходить на серед хати, при печі єсть припічок; він іде до задньої стіни, має завширшки 1 арш. або й більше; по йому лазять на піч. Напіччє буває досить просторе 2¼×2 арш. або й більше.

Од припічка до причілка і до задньої стіни місце займає піл з широких і важких дощок; як і лази, він нерухомий. На полу, на припічку і на печі сплять. Над полом, під стелею, коло причілкової стіни (иноді — коло задньої) висить жертка, на їй вішають одежу.

Хто знає українську хату, той уже зокола вгадає, яку саме стіну він бачить перед собою і що міститься в хаті проти того, або иншого вікна.

З окола по-під стіною хати (чоловою і причілковою, а як задня стіна вільна, то й під нею) робиться присьба, виліплена з глини; щоб глина добре держалася, то ще заплітають присьбу тинком або закладають дошками чи круглячками в шулки.

З того боку хати, де двері, — стоять сіни. Коли вони з дерева, то звичайно не мажуться і не біляться, а коли плетені, то часто їх красять иншим коліром, ніж хату. Сіни не робляться разом з хатою, а прибудовуються до готової хати. З сіней двері надвір — у тій стіні, що продовжує чільну стіну хати. У Черніговщині і близьких до неї повітах Полтавщини сіни мають ще й другі двері — на город, у задній стіні. Коли єсть комора, то вона ставиться через сіни І двері з комори виходять у сіни. Комора те-ж не мажеться глиною. Коли комори немає, то од сіней одділяється хижа. Де-куди (напр. у Ніжинщині й инш.) справжніх сіней при вбогих хатах немає; лиш на-косо до хати ставляться жертки, вкриваються соломою, і тоді над дверима і над стіною хати виходить захист од дощу і снігу.

Хати инших сусідніх і рідних племен мають зовсім відмінний вигляд, инший план. У Саратовській губ., у великих слободах живуть здавна поруч українці і москалі. І хоч давно вони там живуть, літ півтораста, двісті, а про те українська і московська половини села дуже одрізняються. Українці живуть у таких хатах, як і над Дніпром, а москалі мають собі „двори“ свого звичайного типа. Той двір з усіх боків забудований, накритий, окрім середини, де зостається не накритий квадрат. Хата (ізба) займає часть передньої сторони двора, не мазана, не білена, як і ввесь двір; одрізняється од инших частей двора тим, що має вікна. Ізба — для людей, а всі инші части двора — для худоби і всякого хазяйського скарбу. Двір має вигляд лісової засіки. В середині ізби план не такий, як у нашій хаті. Піч топиться не від дверей, а з глибокого кутка хати, там, де в нас піл. Ліжко міститься біля дверей, де в нас мисник. Тут-же, близько дверей, під стелею — полаті, високий поміст для спання. Напіччє відкрите у той-же бік, до дверей (де в нас топиться).

Через сіни буває друга хата, світлиця; часто вона буває холодна, без печи, і відповідає нашій коморі.

Великоруський двір виробився видно під впливом життя в лісовій стороні, і може не мало позичив від оселі фінських племен (мордви, мурими, чуді). Хоч видно тако-ж, що великоруси розселилися між фінами вже тоді, коли знали хату на своїй правітчині, бо вдержали словянськї назви: вікно (окошко, тоді як очи звуться глазами), стріха (стрєха, край покрівлі), двері, піч і т. д. Саме слово ізба спільне у Москалів і поляків. Форма даху — на два „скати“ (а не на чотири як у нас) — теж однакова у москалів і поляків.

Польська хата те-ж будується на дві половині. Посередині — сіни, а від їх відгорожено комірчину. В передній стіні (czolna strona) — пара вікон; на причілку те-ж пара. В задній стіні вікон і дверей немає. Увійшовши в хату, бачимо в передньому кутку стіл, що стоїть вдовж чільної стіни (як і у москалів); піч топиться з того боку, як і в нашій хаті; далі — ліжко, як у нас піл. Що оріґінально, — від хати відділено коло задньої стіни часть, що зветься spiksza або spižarnia. Вона тепла, бо туди виходить сторона печи: а не призначена для життя: немає там вікон. У хаті є поміст, а в спіжарні немає. Там стоїть скриня, зберігається домашній скарб, а в холод там гріються телята. Вхід до спіжарні — з хати, а не з сіней і не з надвору. Друга хата через сіни має той самий план, призначена або для життя, або для скарбу і в зимі — для худоби.

Ціла будівля зветься халупкою або хатою, а власне та часть, де живуть (без спіжарні), — ізбою, як і у великорусів.

Ні сама izba, ні ціла халупка — не мазана, як і у великорусів. Садка при хаті або при дворі немає, — теж як у великорусів.

IV.

 

Історія української хати.

Коли ж так міцно і значить давно встановився тип української хати, то годилося б зробити спробу вияснити, коли і як виник сей тип і як розвивався?

Історичні акти мало нам поможуть; не багато дає і археолоґія. За те історія нашої хати має бути написана на їй самій, коли дивитись на неї, як на орґаничний утвір, звязаний з культурною історією народу од часів найдавніших.

Щоб прочитати історію хати, написану на їй самій, — треба добре знати її, треба зауважити, що в їй постійне, давнє, видимо архаїчне, а що випадкове, або нове. Тут помагає знаннє народнього побуту, звичаїв і обрядів, що звязані з тією або иншою частиною хати. Доводиться часом йти помацки, шляхом гіпотези, а потім перевіряти тим, що дає археольоґія і етноґрафія. Питаннє се досі у нас не розроблене, матеріялів не назбірано…

Відомо, що у давню давнину наші предки жили у печерах. Тепер уже можна приймати, що жили вони, — предки українців, — по-над середнім Дніпром і далі на захід, потім почали розселятися і на схід.

У нашій стороні люде не могли, як де-куди у Західній Європі, жити в камяних печерах, ґротах, бо тут немає камяних гір. Печери доводилось копати в землі, на берегах річок, ярів, балок. В печерах люде знаходили захист од ворогів, а надто од холоду: в глибшій печері не буває морозу. Поблизу люде знаходили собі поживу: рибу, молюски у річці, усяку живність у берегових лісках.

Високий берег річки або балки має шарі усякої землі; зверху йде чорна земля, звичайно порита норами степових гризунів; далі йде глей, пісок, сіра або жовта глина, знов пісок, біла глина і т. д. Усі отті шарі перерізані долиною річки або яром.

Копати печеру зручніше, вигідніше у глиняному шарі, напр. у тій глині, що тепер з неї в Київі робляти цеглу. Глина не пропускає крізь себе водяної течії, держиться кріпко, не завалюється.

Копаючись у глині, наші предки ще тоді звикли до неї, звикли нею користуватись, І до сього часу українська хата несе на собі глину, незалежно від того, з чого вона сама зроблена.

Пред-історична хата-землянка.

Коли трохи зросла культура і люде навчилися краще користуватись огнем, почали люде свою оселю потроху висовувати з печери, з гори. У печері, правда, затишно і од ворога безпешно; та там сиро і темно. Перестали закопуватися глибоко, а лиш роскопували під горою (берегом) точок, ставили передню стіну (чоло), щоб вона давала захист з того боку, де немає гори, і з тій стіні пустили віконця. Бокові стіни теж трохи вилізли наверх. В одній з бокових стін зробили вхід — двері, а в другій (причілковій) — віконце. Те віконце не могло поміститися посеред стіни, а тільки близше до покутя; бо ще значна часть причілка була закрита горою.

Віконця були малесенькі, мабуть круглі, бо круглі легче затуляти — чи пузирем, натягнутим на обручик, чи иншим. Одно віконечко — проти печі чи огнища, друге проти глибшої части печерки. Третє, причілкове вікно явилося не раніш, як часть причілка вилізла наверх. Зверху накрили стелею — деревом, а поверх глиною; на край спустили над стіною стріху, щоб дощі не розмивали стіни.

Копаючи точок для такої хати-землянки, зоставляли попід стінами земляні (глиняні) лави і піл; для печи чи огнища теж зоставляли підвисшене місце; а середину викопували глибше, і то була долівка, діл (рівняючи з лавами, полом і піччю, то дійсно була долина). І тепер ще єсть звичай робити під лавою (близше до мисника) наче вал із глини. А колись видно уся лава була з глини, — чи вирізана з ґрунту, чи виліплена потім.

Отак, як ото колись наші люде ліпили свої хати до гори, підкопуючи її, так і тепер ще живуть по тих сторонах, де більше гір, де ґрунт не дуже розмивається, та й не дуже твердий, — звичайно се вапняк або вулканична пемза, шлак. Се ми бачимо й тепер у Криму, на Кавказі. І не тільки там: в Одеському повіті маємо цілі села, де хати збудовані в той спосіб, і живуть там наші земляки. Тут люде вернулися до колишнього способу будування хат під впливом особливих обставин і сусідства Татар.

По всій Україні однаково знають слова: стеля, стріха (край покрівлі); гора (декуди — горище). Та не маємо такого ж загально прийнятого слова для покрівлі, накриття. У Правобережній Україні і в Польщі се зветься дах, — слово німецьке. І на лівім боці ще зосталося слово піддашки (ґалєрея на стовпах). Видима річ, стеля була вже з самого печатку, як тільки хата вилізла з гори; тоді ж явилася й стріха, — тоді єдина часть теперішньої покрівлі, самий її край, що звішується над стіною і закриває од дощу. Далі була просто гора. І тепер що-дня кажуть: полізти на гору, — на піддашє. Гора була дійсна, природна, а з неї над хатою стлалася стеля з дерева, вкривалася глиною, а поверх, особливо на край — очеретом, соломою.

По-польськи горище зветься strych, хоч є і слово gòra, і значить те, що і в нас. Єсть і слово stržecha — стріха. Стропом у нас зветься часть даху, косо поставлені стропила. У Чехів стропом (strop) зветься стеля, що наче натякає, що стеля була спершу коса, згориста, особливо коли пригадаємо, що по-польськи stromy — крутий, стрімкий, по-чеськи stromý — стрімкий. Ще треба зауважити, що по-німецьки stroh — солома, stroh-hüttle — соломяна хата, stroh-dach — соломяний дах. Відомо, що зносини племен словянських і німецьких були значні вже за часів до-історичних, не кажучи вже про те, що і словянські, і німецькі племена пішли від одного пра-арійського народу. Треба ще зауважити, що окрім арійського слова дом (domus, домівка), є ще слова: храм, храміна (болгарськ.), хороми (російськ,); хижа — українськ. — обмазана, плетена будівля з віконцем, без стелі і без печи, або комірчина при сінях; чеськ. chýže — те саме, що російськ. хижина, убога хатинка.

Стіна стародавньої хати, зроблена з дерева або хворосту, обліплювалася глиною, — або тією самою, що викопана тут-же, як робився під горою точок для хати, або десь по-близу, Не трудно було людям помітити, що біла глина добре держиться, не змивається скоро. Побіляна хата має привітний, чепурний вигляд. Глина тая, правда, не така прикро-біла, як крейда або вапно; вона нагадує тоном своїм білу сорочу з простого українського полотна. На йому краще, ніж на прикро-білому, виходять прикраси-орнаменти, — червоні лиштви, обводки.

Привітно виглядає з-під стріхи чоло хати з своїми двома очима-вікнами, що були певно маленькі і круглі, поки не було шкляних шибок і рам. Видно, хата у ті давні часи дуже нагадувала нашим предкам обличчє, чоло: зверху — стріха, мов волоссє; двоє вікон — очи. Вікна не були б так названі, коли б їх було не двоє, а більше або менше, коли б взагалі хати з початку не нагадували лиця. А се могло бути тоді, коли тільки одна стіна (чоло) з двома вікнами була відкрита, видна, инші ж ще ховалися в горі.

Ми так звикли звати подібним словом окно і око, що здається — інакше і бути не може. Отже инші народи зовуть вікно словом, що не має нічого спільного з оком. Напр., латинськ. fenestra, французськ. la fenêtre, німецьк. fenster; слово се первісно значить — дірка, щілина, проваллє (французськ, fente — щілина, fentes-plural — провалля в горах). Видима річ, що инша там була історія вікна і самої хати. У Греків та Римлян вікна не мали тієї ваги, що в нас; там тепло, — можна було пускати світло або в двери, або зверху, у дірку в покрівлі. Можна сказати, що там обходилися й без вікон, як се бачимо в грецьких храмах, що освітлювалися не вікнами, а діркою в стелі. Дякуючи роскопкам у Помпеї, маємо поняттє про старо-римський дім. Правда, се дім городський. Та легко зауважити, що по такому самому плану збудований дім добре годиться для селянина, тільки він тоді робився з простого, дешевого матеріялу. На плані бачимо забудований квадрат (як великоруськ. двор); середина відкрита, і там, посеред дворила, криниця (у городі — фонтан); кругом ідуть помешкання для людей, для скарбу і для худоби, — усі з дверима в середину, у двір, та без вікон.

Піч (слов. пещь) появилась дуже давно; се слово — загально-словянське. Воно звязано з словом печера і пещись, попеченіє, а не з ще давнішим, пра-арійським словом огонь (у Індусів — аґні). Від слова піч пішли слова̀: пекти, печений і т. д., тоді як від слова огонь не пішло — огнити і т. п.

Комин при печі мабуть явився пізніше, прийшов від Німців (у Німців Kamin — піч). І тільки тоді ціла конструкція була закінчена: піч, при ній — комін і бовдур-димар. Дальші досліди покажуть, коли появився димар (труби). Поки що можна думати, що він появився разом з комином, — на те вказує конструкція. У всякому разі се було в давню епоху. Коли б були курні (чорні від диму) хати, то чи стали б їх білити? А маємо факти, що їх білили за дуже давніх часів.

Як почали наші предки розсилятися по таких сторонах, де земля рівна, не здіймається над річками (як Поліссє, Переяславщина, Черніговщина), то довелося ставити хати не при горі, а на рівному місці. Се власне і примусило нашу хату одділитися од гори, і се було вже легше зробити, бо тим часом культура зросла. Та ще й тоді видно любили ставити хати в городищах, тулити їх до валу, вкопувати трохи в землю.

V.

 

Факти археолоґичні.

Наші хати будувалися з некріпкого матеріялу (глина, дерево, очерет, хворост), через те вони не могли залишити на довгий час міцних слідів. Давні літописці і пізніші історики та етноґрафи менше всього звертали уваги на просту хату. Рідко можна стрінути хоч би таку коротку згадку, як сі слова, написані Арабом Ібн-Дастом: „В землі словян холод буває такий великий, що кожний викопує собі наче погреб (печеру, землянку) і вкриває його згористою покрівлею“.

Далеко більше здобудемо в працях археолоґів В. В. Хвойко, В. А. Городцова, Н. Е. Макаренка та инших. В тих працях, особливо в працях В. В. Хвойко, вияснено, що колись у дуже давню старовину, ще за часів неоліту і бронзового віку, у середній Подніпрянщині жили люде, що вже знали хліборобство. Як показали роскопки, — тодішні люде, мажучи стіни своїх хаток-землянок, мішали глину з половою, як се в нас по селах діється й досі.

До тієї епохи належать так звані точки з паленої глини, — руїни якихсь будівель, і гарно розмальований глиняний посуд. На точках знайдено шмаття глини, що колись обліпляли стіни; на ній випечатались сліди дерева, очерету. Усе те належить до так званої Трипільської культури, бо вперше подібні знахідки були зроблені коло м. Трипілля, Київськ. губ. Що то за народ був і для чого він робив оті будівлі — досі не вирішено. В. А. Городцов каже, що мабуть „теперешні українські хати-мазанки суть тільки поліпшений варіант трипільських глиняних будівель“.

До тієї ж епохи і до трохи пізнішої, що переходить і в добу історичну, належать знайдені землянки з печами. Знаходяться вони звичайно у великому числі „близько одна до одної, по краям склонів“.

Зрозуміло, що при роскопках знаходяться лиш нижчі частини колишніх хат, — те, що було викопано в землі. Звичайний розмір тодішньої хати: 5–7 аршин в один і в другий бік, себ-то близький до розміру хат пізніших. І тепер ще бувають хати 5×5 арш., навіть менші.

У тих стародавніх хатах були печі. Піч ліпилась на широкій черені з ґрунтової землі-глини, або просто видовбувалася у тій же землі. Перед піччю і серед хати земля вийнята глибше (долівка), а по-під стінами зоставлені наче лави і піл. Знайдені сліди деревляних колод, що видно піддержували накриттє.

„Землянки і точки знаходяться завжди виключно в таких місцях, де поміж горбами ідуть більше-менше глибокі балки, що по їх течуть потічки. Далі над ними здіймаються горові місця…“.

Селища, де знаходяться сліди отих землянок, часто одгороджувалися од поля високим валом і ровом. Для оселі вибірали звичайно місця, що спускаються до річки або до потічка.

Роскопуючи, напр., городище Шаргород, Васильківського повіту, В. Хвойко знайшов до 10 хат-землянок. Там же знайдені зернотерки — жорна, залізні наральники і т. и. Землянки мали 3–4 метри в один бік і 4–7 у другий.

„Усі відкриті землянки були наповнені землею і шматками, а то й цілими пластами глиняної обмазки з слідами побілки, перетлілим і горілим деревом, попелом і угіллєм. Після того, як землянки були вичищені, в кожній з їх знайдено останки чотиро-кутніх печей; одні з них були видовбані в стінці, наче печери, инші мали глиняні стінки і черінь, вимощену каміннєм і обмазану глиною“.

Поблизу там роскопано й могили з слідами тодішнього похорону; на жіночому скелеті знайдено сліди парчової головної повязки (очіпки?) і червоних чобіт. Там же знайдені і сліди похорону, де труп був спалений.

Добре збереглися і старанно роскопані сліди стародавнього селища поблизу м. Ржищева, Київської губ.

Стародавні хати-землянки близько м. Ржищева, з роскопок В. Хвойка 1901.

Місцевість там сама по собі дуже для нас цікава. Од Ржищева йде гора, що спускається потроху, а далі круто до річечки, що огортає гору і тече далі в Дніпро. Усіх хат-землянок знайдено 25. Вони ліпилися по-під горою, над річкою, в один довгий ряд; а кілька хат було й вище, та все ж на спуску. В хатах знайдено печі, вироби глиняні, камяні і рогові, жорна-зернотерки і т. п.

У Полтавщині сліди стародавніх осель (що належать мабуть до початку епохи Київської держави) знайшов Н. Е. Макаренко. Цікаве роскопане ним городище „Монастирище“ над рікою Ромном, у Роменськ. повіті. Воно лежить на похилому до річки місці, над лугом. Річка огортає його з двох боків. Од поля городище одділене валом і ровом. Роскопуючи вал, знайдено черепки і залізний ніж. Вал насипався так: копалася канава й винята з неї біла глина клалася на землю (що вже мала культурні сліди, попел і т. п.); далі насипалася земля, взята з городища. У городищі роскопані землянки з печами. Землянки мали коло 6½ арш. в один і в другий бік. Долівка рівна, трохи низша коло печі, бо піч низька. Піч — у кутку, трохи не доходить до стіни, кругла, наче перекинута велика макітра. У хаті по-під стінами — лави і піл з незнятої, ґрунтової землі, на 1½ арш. внизу від долівки. За хатою проти печі — мілка яма шир. 1 арш. 9 вер. і в їй — гладка долівка. Від печі до ями йде наче якийсь мілкий прохід.

Друга землянка у тому ж городищі вкопана ¾ арш., довжина стін — 6 арш. в один і в другий бік. Піч стоіть на ґрунтовому припічку. „Від печи до північної стіни іде перехват, що злучає піч і стіну“, каже автор. Чи не була то стінка, що на їй держався димар (поперечна глиняна труба для диму)? На жаль, місце за північною стіною хати не було роскопане і зосталося не виясненим, чи не було там „ями“, такої, як у перше описаній хаті. При инших хатах того типу „ями“ знаходилися і були вони звичайно не глибші, ніж долівка хати; яма завжди міститься за тією стіною, що коло неї в хаті стоїть піч. Одним словом, місце ями в теперішніх хатах займає бовдур; він починається з долівки, має впоперек до 1½ арш., йде вгору аж наверх даху. У його з комина, через дірку, виходить дим. А внизу, буває, кладуть у літку огонь, варять що-небудь, коли не хотять топити в печі.

У східній частині того же городища, що схиляється до лугу, знайдено ще одну землянку. Автор описує її так: „вхід у неї був з південно-східного боку; стіни з того боку зовсім не було і вихід був просто на луг (у низ). Південно-західна стіна не була вся просліджена, а північно-східна мала 4½ арш. Глибина землянки — 1½ арш. У північному кутку, відступивши на 6 верш. від одної і другої стіни, стояла піч, виліплена з глини“.

З описання автора можна зрозуміти, що з лугової сторони не було земляної стіни, викопаної в ґрунті. На нашу думку, була там стіна з хворосту або дерева, обмазана глиною, тільки вона давно зникла і сліди її зсунулися вниз. Була то певно чільна стіна з вікнами, а вхід був певно з північно-східного боку. Коли так, то піч стоїть як раз там, де їй і треба стояти по плану української хати.

Знов же автор каже: „глибина землянки 1½ арш“. Легко зрозуміти, що землянка, викопана на дуже похилому місці, де гора спускається униз, до лугу, не могла мати всюди однакову глибину; з того боку, що до лугу, не було ніякої „глибини“; в иншому місці могло бути 1½ арш., а далі, де гора вище, там може було і 2½ арш., тільки сього ми не взнаємо з описання.

Хата з Монастирища над р. Ромном.

І инші автори, що описують свої роскопки, не дають вертікальних промірів у ріжних місцях і відповідних рисунків. І тільки з описання місцевости довідуємося, що землянки були зроблені на нахиленому місці і не могли мати однаково-високих земляних стін.

Треба побажати, щоб на далі в описаних роскопках стародавніх землянок давалися оті проміри, рисунки і відомости. Тільки тоді можна буде зовсім певно говорити про давню стадію еволюції нашої хати.

Окрім фактів археолоґичних, треба збирати історичні і етноґрафичні. Треба переглянути літературу історичних джерел, шукаючи там хоч дрібних натяків на те, що тичиться простої хати (у літописях, хроніках, житіях, мемуарах і т. п.). Відміни хати не просліджені на всьому просторі України, матеріял для того не зібраний, хоч де що вже й зроблено, напр. у земських статистичних описах.

 

---

 

Дальші досліди в сій справі можуть дати не тільки цікаву сторінку з історії культури, а й поможуть вияснити взаємні культурно-національні відносини сусідніх народів. Бо не тільки сама мова та історичні перекази показують які племена більше або менше рідні між собою; в певній мірі се покажуть і досліди над тим, як живуть люде, як будують свої архаїчні оселі, які звичаї життя пристосовані до тієї чи иншої части оселі. Наприклад, не можна не звертати уваги на те спільне, що знаходимо в польській і в московській оселі.

Збіраючи матеріяли про хату, — її план і вигляд, треба разом збірати і відомости про звичаї, обряди і перекази, звязані з тією чи иншою частиною хати. Ніде так не зберігається найдавніша старовина, як у рітуалі. Через те рітуальні подробиці часом можуть пояснити, що в нашій хаті давнє, основне, а що ні.

Для фотографів-любителів в сій справі знайдеться особливо вдячна робота.

 

---

---

——————

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років. Автор помер у 1937 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.