Новелі/Осіння казка
| ◀ На чужину | Новелі Осіння казка |
Мати ▶ |
|
Має крилом смутная черниця, і сохне на дереві листячко… сохне й умирає…
Щось журно мені, — і журлива казка сплітається в голові.
Така простенька, та щира.
Гляньте сюди: он за тополями сховавсь у хмарі місяць, а за ним і ясна золота зірка…
Ось слухайте ж…
У давній пісні співається, що то козак та дівчина.
Може колись жили вони на землі та вірно кохалися, а лихі люди розлучили їх. Тоді вони розійшлися по світах.
Пішов козак темними ярами, пішов смутний та невеселий, висох, як билина, та в одну нічку й зійшов на небі ясним місяцем.
А дівчина, може пішла звечора по воду, побачила, та й вийшла проти його золотою зорею.
Там вони й спарувалися.
Так, мабуть, було воно.
Зеленіли гаї, цвіли сади, бриніли в садках журливі пісні про кохання.
Стали виходити місяць та зірка на небо ночами, стали щастити закоханим.
Зірка ворожила їм долю, а місяць світив доріжки, як ходив хлопець до дівчини і як пізно вертався додому.Раз стали вони опівночі над будинком.
Мурованим та сумним.
На дверях замки важкі — залізні ґрати на вікнах.
Кинув місяць промінням за ґрати, — і бачать воїни:
Під мурованою стіною лежить козак молодий, на груди руки поклав. Лице біле, як папір, а на ногах синенькі блиски граються в залізі.
Такий тихий та блідий… І немає в очах ні надії, ні гніву, ані того смутку.
— Мертвий? — спитала тихенько зірка.
— Живий, тільки кров з його випили, — сказав на вухо місяць.
— Хто, любий?
— Люди, моя зоре.
У той час щебетав на калині соловейко: вийшла, послухала його дівчина, та вперше й закохалася.
А юнак лежав, мов неживий.
Довго дивився місяць на лице мармурове, бліде, а зірка в очі запалі зоріла, і стало їм жаль юнака, що з його випили кров.
Як роса блискуча — покотилися сльози у зірки:
— Що вже йому не жити?
— Мабуть не жити, — сказав і місяць.
Сказали, зідхнули, та й зайшли за хижу.
Пожовкло, посохло листячко в калини, упало.
А по голому степу, мов та бурлацька доля у світі, помандрувало безрідне покотиполе.
І налетів із степу сумного холодний вітер, і шарпонув він гнівно гіллям на дереві — затремтіло в гаю листячко, посипалося одразу.
І нагнав вітер чорні хмари на небо й зробилося темно.
Загув, зашумів вітер, заголосив…
Шумів він про те, що швидко завіє зима й снігом закида-занесе маленькі хати невільного краю. І прийде туди туга, і прийде горе та злидні, заплачуть змарнілі діти, заголосять матері, зажуряться дівчата.
І сумно було кругом: стогнав і зідхав темний гай, як море в негоду.
З великим жалем, поволі гойдали старими головами столітні дуби.
Вигинаючись тонким станом, як рибонька, вилася струнка береза.
І дзвеніли-бриніли, заливаючись сльозами сосни та ялини.
І ламалося гілля на дереві й зривалося листя і далеко гонив його вітер в сумне поле.
Зринув із-за хмари місяць, вийшла за ним і зірка, глянули на ґрати — дивувалися:
Пригнувшись у куточку, юнак із блідим лицем голими руками ламав кам'яні мури…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Канаді.
|