Жовна сива
| Жовна сива | |
|---|---|
| |
| Самець | |
| Біологічна класифікація | |
| Царство: | Тварини (Animalia) |
| Тип: | Хордові (Chordata) |
| Клада: | Завропсиди (Sauropsida) |
| Клас: | Птахи (Aves) |
| Ряд: | Дятлоподібні (Piciformes) |
| Родина: | Дятлові (Picidae) |
| Рід: | Жовна (Picus) |
| Вид: | Жовна сива (P. canus)
|
| Біноміальна назва | |
| Picus canus | |
| |
| Ареал сивої жовни
Picus canus canus Picus canus jessoensis Picus canus griseoviridis | |
Жовна́ сива[1], дятел сивий (Picus canus) — вид птахів роду Жовна родини Дятлових. Поширений у неморальній смузі Євразії. Один з двох видів роду у фауні України. В Україні осілий, кочовий вид. Охороняється Бернською конвенцією[2].
Маса тіла 100—145 г, довжина тіла 25-26 см, розмах крил 38-40 см. У дорослого самця голова і шия сірі; на лобі і спереду тім'я червона пляма; вуздечка чорна, а нижчу вузькі чорні «вуса»; спина і покривні пера крил оливково-зелені; поперек і надхвістя жовті; низ зеленкувато-сірий; першорядні махові пера бурі, з білими плямами, які на розгорнутих крилах утворюють смуги; другорядні махові пера зверху оливково-зелені; хвіст темно-бурий, з оливковим відтінком і нечіткою світлою смугастістю, цупкий, загострений; дзьоб чорно-бурий або сірувато-чорний; ноги сірі; райдужна оболонка ока жовтувата. Доросла самка подібна до дорослого самця, але червона пляма на голові відсутня. Молодий самець подібний до дорослого самця, а молода самка подібна до дорослої самки, але оперення тьмяне; райдужна оболонка ока темно-коричнева.[3]
Сивий дятел поширений в Євразії від центральної Франції, Швейцарії, колишньої Югославії на схід до тихоокеанського узбережжя. На північ у Скандинавії до 64-ї паралелі, до південної Фінляндії, району Санкт-Петербургу, Череповця, верхів'їв Печори, в області Уральського хребта, в басейні Іртиша і Обі до 61-ї паралелі, до району Томська, в долині Єнісею до 60-ї паралелі, в долині Ангари до 58-ї паралелі, до північної краю Байкалу, південних меж Вітімського плоскогір'я гирла Аргуни, далі на схід на півночі до 54-ї паралелі, в Примор'ї до гирла Горюна. На південь до центральної Франції, Македонії, Болгарії, дельти Дністра, до південної частини Дніпропетровської області, районів Бузулука і Оренбурга; на схід, у Західному Сибіру, південна межа ареалу простягається до південної межі лісової зони, до району Барнаула, південно-західного Алтаю, Хангаю, Кентея. Далі на схід південна межа поширення різко опускається на південь, стає східною межею ареалу та охоплює всю східну частину Китаю на захід до Ганьсу, Цинхая і Сичуані, південно-східний Китай, Індокитайський півострів і півострів Малакку, Бірму на захід до Ассама і вздовж нижнього поясу південного схилу Гімалаїв на захід до Кашміру. Заселяє острови: Сахалін, Хоккайдо, Тайвань, Хайнань, Суматра.[4]
В Україні сивий дятел поширений у лісовій і лісостеповій смугах, крім високогір'я Карпат, а також у Придунайському регіоні і північній частині степової смуги. Під час зимових кочівель трапляється й південніше.[3][5][6][7]
Чисельність в Європі оцінена в 180—320 тис. пар, вона є стабільною. В Україні гніздиться 11—15 тис. пар,[8]
Населяє переважно мішані (хвойно-листяні і листяні ліси). Особливо охоче оселяється в заплавних хвойно-широколистяних освітлених лісах. Молодих лісів уникає, віддаючи перевагу гніздуванню у високо стовбурових деревах середнього і стиглого віку.
Гніздиться окремими парами, які розміщуються на значній відстані одна від одної. Гнізда влаштовує в дуплах, які видовбують спільно самець і самка в загниваючих стовбурах осики, дуба, берези, липи, сосни, ялини, вільхи або в засохлих деревах. Може займати і старі дупла, як свої, так і інших видів дятлів. Нерідко самець поряд із жилим дуплом будує дупло для ночівлі. Кладку птахи зазвичай розміщують на тонкій висилці з деревної трухи та щепок, які залишаються після будівництва дупла.
У кладці 6-7, інколи 5 або навіть 8-9, а у виключних випадках 10 яєць. Яйця чисто-білі, блискучі. Розміри яєць в середньому становлять 27,7×21,25 мм.
Відкладання яєць починається у деяких пар вже наприкінці квітня. Більшість пар залишають її у першій половині травня. Протягом року один виводок. Насиджування триває 17-18 діб. У ньому беруть участь обидва члени пари, причому самець насиджує вночі.[9]
За способом живлення сивий дятел є мірмекофагом — основним його кормом є переважно мурашками. Однак у порівнянні із близькоспорідненим зеленим дятлом, склад їжі у сивого дятла більш різноманітний. У живленні також зустрічаються інші комахи (наприклад, личинки жуків, гусінь, цвіркуни) та павуки. Восени та взимку вживає в їжу рослинні корми — плоди деяких плодових культур (таких як яблуня, груша, вишня), ягоди (горобина, обліпиха), горіхи (сосни сибірської), жолуді. У холодний період року нерідко відвідує годівниці та може пошкоджувати вулики для живлення бджільми.
Зазвичай їжу знаходить на землі, перестрибуючи з місця на місце. Інколи, частіше взимку, добуває корм зі стовбурів дерев у ході їх ретельного огляду. Довбає деревину небагато і переважно м'який матеріал.[10]
Вид занесений до Додатку ІІ Бернської конвенції (охоронна категорія: підлягає особливій охороні). На регіональному рівні в Україні занесений до Червоного списку тварин Дніпропетровської області.[2]
У довіднику «Керівництво по птахам світу»[11] наведено 11 підвидів сивого дятла:
- Picus canus canus J. F. Gmelin, 1788
- Picus canus jessoensis Stejneger, 1886
- Picus canus sanguiniceps Stuart Baker, 1926
- Picus canus hessei Gyldenstolpe, 1916
- Picus canus guerini (Malherbe, 1849)
- Picus canus kogo (Bianchi, 1906)
- Picus canus sordidior (Rippon, 1906)
- Picus canus sobrinus J. L. Peters, 1948
- Picus canus tancolo (Gould, 1863)
- Picus canus robinsoni (Ogilvie-Grant, 1906)
- Picus canus dedemi (van Oort, 1911)
- ↑ Фесенко Г. В. Вітчизняна номенклатура птахів світу. — Кривий Ріг : ДІОНАТ, 2018. — 580 с. — ISBN 978-617-7553-34-1.
- ↑ а б Фауна України. Охоронні категорії: довідник / За ред. О. Годзевської і Г. Фесенка. — Київ, 2010. — 80 с. (с. 34)
- ↑ а б Фесенко Г. В., Бокотей А. А. Птахи фауни України (польовий визначник). — К., 2002. — 416 с. — ISBN 966-7710-22-X.
- ↑ Степанян Л. С. Конспект орнитологической фауны СССР. — М. : Наука, 1990. — 727 с. — ISBN 5-02-005300-7.
- ↑ Біологічне різноманіття України. Дніпропетровська область. Птахи: Негоробцеподібні : моногр. / В. Л. Булахов, А. А. Губкін, О. Л. Пономаренко, О. Є. Пахомов; за заг. ред. О. Є. Пахомова. — Д. : Вид-во ДНУ, 2009. — 624 с. (с. 496—497)
- ↑ Петроченко В. И. Фауна позвоночных животных острова Хортица // Природа острова Хортица: Сб. науч. трудов Национального заповедника «Хортица» / Под ред. В. И. Петроченко. — Запорожье : Днепровский металлург, 1993. — Вып. 1. — 164 с. (с. 79—101)
- ↑ Птицы нашего города / А. И. Кошелев, В. А. Кошелев, А. Н. Николенко, Л. В. Пересадько; под. общ. ред. А. И. Кошелева. — Мелитополь, 2006. — 178 с. (с. 99)
- ↑ BirdLife International. Birds in Europe: population estimates, trends and conservation status. — Cambridge, UK: BirdLife International, 2004. — 374 pp. (BirdLife Conservation Series No. 12).
- ↑ Птицы Белоруссии: Справочник-определитель гнезд и яиц / М.Е. Никифоров, Б.В. Яминский, Л.П. Шкляров. — Минск : Выш. шк, 1989. — 479 с. — ISBN 5-339-00209-8.
- ↑ Птицы России и сопредельных регионов: Совообразные, Козодоеобразные, Стрижеобразные, Ракшеобразные, Удодообразные, Дятлообразные / Бутье В.Т., Зубков Н.И., Иванчев В.П. и др. — М : Т-во научных зданий КМК, 2005. — 487 с. — ISBN 5-87317-198-X.
- ↑ Winkler, Hans; Christie, David A. Family Picidae (Woodpeckers) In: del Hoyo, J., Elliott, A., & Sargatal, J., eds. Volume 7: Jacamars to Woodpeckers // Handbook of the birds of the world. — Barcelona : Lynx Editions, 2002. — 543 с.
