Лінотип
Лінотип (англ. Linotype, від англ. «line of type» — рядок літер) — складальна рядковідливна машина, яка складала й відливала суцільні рядки тексту.
Лінотип винайдений 1884 (патент отриманий 26 серпня 1884) німецько-американським інженером Оттмаром Мергенталером. Конструктивно лінотип складався з клавіатури, магазинів з наборами лінотипних матриць, верстатки, в якій формувалася рядок, і відливного апарата.
Лінотипіст (оператор лінотипа) за допомогою клавіатури набирав рядки тексту з окремих матриць, які розміщались у магазинах.
Клавіатура машини мала 90 клавіш, які розміщували в шести рядах по 15 одиниць в кожному. З лівого боку клавіатури розміщалась клавіша для шпаційних клинів. В лівій частині клавіатури розміщували рядкові літери, в центрі — знаки, шпації, цифри, в правій частині клавіатури розміщались заголовні літери.
Матриці виглядали як фігурні брусочки, на передніх бічних гранях яких були відштамповані одне або два шрифтових вічка, а на задніх — контрольне вічко, по якому лінотипіст міг читати складаний текст.
Магазин був спеціальним латунним сховищем, у верхньому і нижньому листах якого вифрезерувано 92 канали. На ділянках опускання матриць канали були розширеними; 90 каналів магазину відповідали числу літер, знаків, цифр і шпацій, розміщених на клавіатурі. Мала літера «о», яка найбільш часто використовується при складанні тексту, була розміщена в двох каналах магазину. Найбільше в кожному каналі магазину вміщувалася 21 матриця.
Шпаційні клини слугували для створення міжслівних проміжків і перемикання матрично-клинового рядка на заданий формат.
Набраний рядок слугував формою для отримання у відливному апараті лінотипа рядка з лінотипного (Лн) сплаву, хімічний склад якого включав: сурма 11–12 %, олово 4,2–4,8 %, решту свинець. Робоча температура сплаву в котлі була 275±5° С. З відлитих рядків версталася друкарська форма, а матриці й клини, що становлять набірний рядок, автоматично поверталися у магазини лінотипа для повторного використання.
Лінотип широко використовувався у поліграфії до 1990-х років, доки не з'явилися технології фотонабору та комп'ютерного верстання.
1932-го на Ленінградському (нині Санкт-Петербург) заводі точного машинобудування була виготовлена перша радянська складальна рядковідливна машина (СРМ) Н-1. Перед Другою світовою війною Ленінградський завод поліграфічних машин (так став називатись) почали виробництво машин Н-2.
З 1949 на заводі освоєний випуск машин Н-4, які отримали широке розповсюдження на радянських підприємствах і за кордоном.
У 1957—1958 почали виготовляти машини Н-7, Н-11 і Н-12. У 1958—1960 були випущені машини Н-8 і Н-9,а згодом на їх базі Н-14, Н-144 і Н-244, які суттєво дали можливість підвищити технологічні можливості виготовлення рядковідливного складання. Так як виробнича життєздатність СРМ достатньо велика, то поряд з машинами Н-14 і Н-15 на підприємствах експлуатувались ще Н-7 і Н-11. Машини моделей Н-14 (Н-7) становили близько 75 % складального парку, моделей Н-5 (Н-11) — близько 12 %. Умовно, продуктивність СРМ визначали числом обертів головного вала за хвилину, оскільки за один оберт валу проходило відливання одного сформованого рядка. Для прикладу, продуктивність машини Н-14 становила 8 рядків за хвилину при неперервному обертанні головного валу.
Продукція Ленінградського заводу поліграфічних машин мала великий попит у Радянському союзі та за кордоном. Машинам Н-14, Н-15 і Н-12 був присвоєний Державний знак якості.
З 1974-го Ленінградський завод поліграфічних машин розпочав серійний випуск складальних рядковідливних машин уніфікованого ряду «Россия», який включав шість моделей: Н-140, НА-140, Н-240, НА-240, Н-144 і Н-244. Машини маркували літерою Н (рос. наборная) і тризначним числом: перша цифра вказувала кількість розбірних апаратів, друга — кількість основних магазинів, третя — кількість бокових магазинів. Автоматичні рядковідливні машини маркували літерами НА, наприклад, НА-140, НА-240.
Для складання газет у друкарнях кожного районного центру були встановлені щонайменше по два лінотипи. Це, здебільшого, були моделі (впорядковано за модернізацією) Н-4, Н-7, Н-14 і Н-144. З точки зору механіки, лінотипи — досить складне поліграфічне обладнання. Їх обслуговування вимагало високофахового підготування. Цієї професії навчали переважно дівчат у спеціальних поліграфічних училищах впродовж двох років. В Українській РСР їх було шість: у Дніпропетровську, в Донецьку, у Києві, у Львові, в Одесі а також у Харкові.
- Технологія набору та верстки [Текст]: навч. посіб. / Д. В. Василишин, О. М. Василишин; за ред. О. В. Мельникова; рец.: О. М. Величко, М. С. Антоник, Ю. Ц. Жидецький. — Львів : Укр. акад. друкарства, 2011. — 272 с. — 300 пр. — ISBN 978-966-322-190-8.
- Соколовская М. Ф. Справочник линотиписта. — Москва: Книга, 1974. — 216 с. (рос.)
- Волкова Л. А. Основы наборных процессов. — Москва: Книга, 1986. — 416 с. (рос.)
- Оротип // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 165.
- Linotype GmbH [Архівовано 7 листопада 2008 у Wayback Machine.] — офіційна сторінка компанії (англ.)
- Linotypesetting — Hot Metal Typesetting for Hobbyists and the Trade [Архівовано 12 березня 2022 у Wayback Machine.](англ.)
- Linotype Machine (англ.)
- Typesetting: Linotype фільм: 1-а частина і 2-а частина.
- Youtube фільм [Архівовано 29 листопада 2015 у Wayback Machine.] лінотипної машини
- ‘Linotype’ a Machine To Supersede Typesetting — стаття «Scientific American» 1/13/1894] (англ.)
- Різні інформація щодо оперування ліинотипних машин [Архівовано 6 грудня 2008 у Wayback Machine.] (англ.)
- Патент: Linotype machine [Архівовано 11 січня 2017 у Wayback Machine.] (англ.) (потребує QuickTime плагін)