Ђ
| Літера Ђ | ||||||
|---|---|---|---|---|---|---|
| ||||||
| Кирилиця | ||||||
| А | Б | В | Г | Ґ | Д | Ѓ |
| Ђ | Е | Ѐ | Є | Ё | Ж | З |
| З́ | Ѕ | И | Ѝ | І | Ї | Й |
| Ј | К | Л | Љ | М | Н | Њ |
| О | П | Р | С | С́ | Т | Ћ |
| Ќ | У | Ў | Ф | Х | Ц | Ч |
| Џ | Ш | Щ | Ъ | Ы | Ь | Э |
| Ю | Я | |||||
| Неслов'янські літери | ||||||
| А̄ | А́ | А̀ | Ӑ | А̂ | А̊ | Ӓ |
| Ӓ̄ | А̃ | А̨ | Ә | Ә́ | Ә̃ | Ӛ |
| Ӕ | Ғ | Г̧ | Г̑ | Г̄ | Ӻ | Ӷ |
| Ԁ | Ԃ | Ꚃ | Ꚁ | Ꚉ | Ԫ | Ԭ |
| Ӗ | Е̄ | Е̃ | Ё̄ | Є̈ | Ӂ | Җ |
| Ꚅ | Ӝ | Ԅ | Ҙ | Ӟ | Ԑ | Ԑ̈ |
| Ӡ | Ԇ | Ӣ | И̃ | Ҋ | Ӥ | Қ |
| Ӄ | Ҡ | Ҟ | Ҝ | Ԟ | Ԛ | Ӆ |
| Ԯ | Ԓ | Ԡ | Ԉ | Ԕ | Ӎ | Ӊ |
| Ң | Ԩ | Ӈ | Ҥ | Ԣ | Ԋ | О̆ |
| О̃ | О̄ | Ӧ | Ө | Ө̄ | Ӫ | Ҩ |
| Ԥ | Ҧ | Р̌ | Ҏ | Ԗ | Ҫ | Ԍ |
| Ꚑ | Ҭ | Ꚋ | Ꚍ | Ԏ | У̃ | Ӯ |
| Ӱ | Ӱ́ | Ӳ | Ү | Ү́ | Ұ | Х̑ |
| Ҳ | Ӽ | Ӿ | Һ | Һ̈ | Ԧ | Ꚕ |
| Ҵ | Ꚏ | Ҷ | Ӵ | Ӌ | Ҹ | Ꚓ |
| Ꚗ | Ꚇ | Ҽ | Ҿ | Ы̆ | Ы̄ | Ӹ |
| Ҍ | Э̆ | Э̄ | Э̇ | Ӭ | Ӭ́ | Ӭ̄ |
| Ю̆ | Ю̈ | Ю̈́ | Ю̄ | Я̆ | Я̄ | Я̈ |
| Ԙ | Ԝ | Ӏ | ||||
| Застарілі літери | ||||||
| Ꙁ | Ꙇ | Ҁ | Ѻ | Ѹ | Ѡ | Ѽ |
| Ѿ | Ѣ | Ꙑ | ІЯ | Ѥ | Юси | Ѧ |
| Ѫ | Ѩ | Ѭ | Ѯ | Ѱ | Ѳ | Ѵ |
| Ѷ | Ꙟ | Ꙡ | Ꙣ | Ꙥ | Ꙧ | Ꙩ |
| Ꙫ | Ꙭ | ꙮ | Ꚙ | Ꚛ | Ꚏ̆ | Ꙏ |
| Літери кирилиці | ||||||
Ђ, ђ («дє», серб. дjе/dje) — кирилична літера, шоста літера сербської абетки, яку вживають на позначення дзвінкого ясенно-піднебінного африката (/dʑ/), схожого на український [дж], але пом'якшений. Літеру вивели сербські лінгвісти Вук Караджич та Лукіян Мушицький, видозмінивши для цього Д (аналогічно Ћ як видозміненому Ч). У македонській абетці Ђ відповідає Ѓ. У сербській латинці їй відповідає Đ/đ. Іноді її передають як dj, що може призвести до труднощів при зворотній транслітерації: dj можна трактувати і як ђ, і як дj.
Є поширена думка[де?], що ђ є похідною від ћ, але це не зовсім так.
З XII століття сербська кирилиця мала особливу, тільки їй властиву букву — еквівалент глаголичної букві «дерв» (
); початково вона позначала дзвінкий звук (джь, ґь), ближчий якраз до Ђ, ніж до Ћ, і лише з XIV століття стала також означати глухий звук. У такому подвійному вживанні дерв існував довгий час. Форма ж її поступово уподібнилася букві ять (Ѣ) (нижня частина якої в церковних шрифтах квадратна, а не округла), що в гражданці (на яку серби у світських книгах перейшли в середині XVIII століття) дало літеру на зразок латинської перекресленої h — тобто нинішньої ћ. Утім, багато хто нею не користувався, вживаючи етимологічні написання дь і ть для відповідно дзвінкого і глухого звуків.
На початку XIX століття, у зв'язку з формуванням літературної норми сербської мови, почався її активний критичний аналіз і «впорядкування», що зачепило і писемність. Дзвінку африкату «дьжь» треба було відрізняти від глухої «чь». Сава Мркаль (1810) для цього виробив дь і ть; Павел Соларич (1812) для глухого звуку писав ћ, а для дзвінкого — дь; Вук Караджич (1814) на основі цього припустив, що ћ є ні що інше, як воєдино складені т і ь з невеликими змінами зверху і знизу. Зробивши такий висновок, Вук вжив ту ж конструкцію для винаходу нових букв і створив љ, њ, а також щось на зразок складених д і ь. Але отримане йому не дуже сподобалося, і він вирішив попросити допомоги в друзів. Спершу Вук звернувся до Соларича, який запропонував «подвоїти» ћ так само, як з двох к можна зробити ж. Але результат не задовольнив ні Вука, ні самого творця. Вук звернувся до Ґліґія Ґершича, і той запропонував звичайну латинську h. Караджич і Єрней Копітар, що помагав йому, відхилили й цей варіант.
Наступним за цей винахід узявся вчений Лукіян Мушицький. Він також узяв за основу знак ћ, але пішов іншим шляхом. Він припустив, що ћ це м'яка версія Ч (яка в сербській вимові завжди тверда) і щоб з Ч зробити ћ, її слід перевернути й перекреслити. Оскільки шукана буква має позначати м'який варіант Д, то для її утворення слід те саме зробити з Д (в g-подібному накресленні) — перевернути (вийде щось на зразок б) і перекреслити. Було отримано приблизно ƀ — майже ять (Ѣ), але з округлою основою, і з загнутою верхівкою на взір латинської f і з загнутим низом як у g, з якого почалася зміна. Адаптування цієї рукописної літери до друкарського шрифту дало накреслення нинішньої великої літери Ђ з розімкнутим внизу кільцем і малої ђ, що трохи виступає під рядок. (Слід зауважити, що довгий час курсивні форми букв ћ і ђ вимальовували з таким схиленим управо «гачком», як у f, на відміну від прямих зверху букв h і ѣ.)
Цікаво, що ніхто зі згаданих вище осіб не знав про те, що ще в першій половині XVIII століття Ґаврил Венцлович став на письмі розрізняти дзвінке і глухе значення літери дерв за допомогою тих же ћ і ђ, але навпаки.
| Кодування | Реєстр | Десятковий код |
16-ковий код |
Вісімковий код |
Двійковий код |
|---|---|---|---|---|---|
| Юнікод | Велика | 1026 | 0402 | 002002 | 00000100 00000010 |
| Мала | 1106 | 0452 | 002122 | 00000100 01010010 | |
| ISO 8859-5 | Велика | 162 | A2 | 242 | 10100010 |
| Мала | 242 | F2 | 362 | 11110010 | |
| KOI-8 | Велика | 177 | B1 | 261 | 10110001 |
| Мала | 161 | A1 | 241 | 10100001 | |
| Windows-1251 | Велика | 128 | 80 | 200 | 10000000 |
| Мала | 144 | 90 | 220 | 10010000 |
У HTML велике Ђ можна писати як Ђ або Ђ, а мале ђ — як ђ або ђ.
- «Писменица сербскога їезика по говору простога народа, написана Вуком Стефановићем, сербиїанцем», у Виенни, у печатньи Г. Іоанна Шнирера, 1814 [Репринт: Краљево: ГИРО «Слово», 1984.]